Історія справи

ВИЩИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД УКРАЇНИ

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

12 серпня 2014 року Справа № 927/306/14 Вищий господарський суд України у складі колегії суддів:

Ткаченко Н.Г. (головуючого), Катеринчук Л.Й. (доповідача), Куровського С.В.розглянувши касаційну скаргуПублічного акціонерного товариства по газопостачанню та газифікації "Чернігівгаз"на постанову та рішенняКиївського апеляційного господарського суду від 26.06.2014 року господарського суду Чернігівської області від 14.04.2014 рокуу справі господарського суду № 927/306/14 Чернігівської областіза позовом Публічного акціонерного товариства "Укрнафта" в особі Нафтогазовидобувного управління "Полтаванафтогаз"до Публічного акціонерного товариства по газопостачанню та газифікації "Чернігівгаз"про стягнення 767 351, 47 грн. у судовому засіданні взяли участь представники:

Публічного акціонерного товариства по газопостачанню та газифікації "Чернігівгаз": Бордакова Т.О. (довіреність №18/3416 від 19.11.2013 року),Публічного акціонерного товариства "Укрнафта" в особі Нафтогазовидобувного управління "Полтаванафтогаз": Овсепян Т.М. (довіреність №юр-599/д від 03.12.2013 року).ВСТАНОВИВ :

07.03.2014 року, шляхом направлення поштового відправлення, Публічне акціонерне товариство "Укрнафта" в особі Нафтогазовидобувного управління "Полтаванафтогаз" (далі - позивач) звернулося з позовом до Публічного акціонерного товариства по газопостачанню та газифікації "Чернігівгаз" (далі - відповідача) про стягнення 767 351, 47 грн. (237 410, 46 грн. інфляційних втрат та 529 941, 01 грн. - 3% річних), нарахованих на підставі частини 2 статті 625 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України), у зв'язку з несплатою відповідачем 5 882 860, 84 грн. основного боргу, 3 016 197, 51 грн. інфляційних втрат, 940 935, 38 грн. 3% річних та судових витрат на суму 1 818 грн., стягнених на користь позивача на підставі рішення господарського суду Чернігівської області від 06.12.2007 року у справі №2/223(4/34/2(12/184-10293/21) (а.с. 2 - 18).

Ухвалою господарського суду Чернігівської області від 13.03.2014 року порушено провадження у справі №927/306/14 за цим позовом, справу призначено до розгляду в судовому засіданні на 01.04.2014 року, яке ухвалою суду від 01.04.2014 року відкладено на 10.04.2014 року; у судовому засіданні від 10.04.2014 року оголошено перерву до 14.04.2014 року (а.с. 1, 54 - 55, 70 - 71).

10.04.2014 року відповідачем подано до господарського суду заяву про застосування наслідків сплаву позовної давності за вимогами позивача щодо стягнення інфляційних втрат та 3% річних за лютий та початок березня 2011 року (вх. №7695) (а.с. 68 - 69).

Рішенням господарського суду Чернігівської області від 14.04.2014 року (суддя Скорик Н.О.) позов задоволено частково, стягнено з відповідача на користь позивача 182 819, 36 грн. інфляційних нарахувань, 512 979, 20 грн. річних та 13 915, 97 грн. судового збору, в решті позову відмовлено (а.с. 74 - 79). Суд першої інстанції дійшов висновку про обґрунтованість нарахування позивачем інфляційних втрат та 3% річних на підставі частини 2 статті 625 ЦК України на суму основного боргу, стягненого з відповідача за рішенням господарського суду Чернігівської області від 06.12.2007 року у справі №2/223(4/34/2(12/184-10293/21), однак, зменшив суму позовних вимог, що підлягає стягненню на користь позивача, застосувавши до спірних правовідносин за клопотанням відповідача наслідки спливу позовної давності, та здійснив власний арифметичний розрахунок інфляційних втрат та 3% річних, врахувавши те, що 28.01.2014 року відповідачем перераховано позивачу 117 142, 78 грн. в рахунок оплати заборгованості, стягненої за рішенням господарського суду від 06.12.2007 року у справі №2/223(4/34/2(12/184-10293/21).

Не погоджуючись з прийнятим рішенням, відповідач звернувся до Київського апеляційного господарського суду з апеляційною скаргою, в якій просив скасувати рішення суду першої інстанції від 14.04.2014 року та прийняти нове, яким відмовити у задоволенні позовних вимог в повному обсязі, судові витрати покласти на позивача. Скаржник зазначив про неправильне застосування судом першої інстанції норм законодавства України про банкрутство та законодавства, що визначає діяльність підприємств паливно-енергетичного комплексу, а також про невідповідність висновків, викладених у рішенні місцевого господарського суду, обставинам справи.

Постановою Київського апеляційного господарського суду від 26.06.2014 року (колегія суддів у складі: головуючого судді - Михальської Ю.Б., суддів: Отрюха Б.В., Тищенко А.І.) апеляційну скаргу залишено без задоволення, а рішення господарського суду Чернігівської області від 14.04.2014 року у даній справі - без змін з тих же підстав (а.с. 108 - 117).

Не погоджуючись з винесеною постановою, відповідач звернувся до Вищого господарського суду України з касаційною скаргою, в якій просить скасувати постанову апеляційного господарського суду від 26.06.2014 року та рішення суду першої інстанції від 14.04.2014 року, прийняти нове рішення про відмову у задоволенні позовних вимог, судові витрати покласти на позивача, аргументуючи порушенням судами попередніх інстанцій норм матеріального та процесуального права, зокрема, положень Закону України "Про заходи, спрямовані на забезпечення сталого функціонування підприємств паливно-енергетичного комплексу", статті 12 Закону України "Про відновлення платоспроможності божника або визнання його банкрутом" (в редакції Закону України №2343-ХІІ, до внесення змін Законом України №4212-VІ від 22.12.2011 року), статті 19 Закону України "Про відновлення платоспроможності божника або визнання його банкрутом" (в редакції Закону України №4212-VІ від 22.12.2011 року), статей 37, 39 Закону України "Про виконавче провадження", статті 43 Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК України).

На думку заявника касаційної скарги, виходячи з положень частини 3 статті 19 Закону України "Про відновлення платоспроможності божника або визнання його банкрутом" в редакції Закону України №4212-VІ від 22.12.2011 року, з моменту введення мораторію на задоволення вимог кредиторів ухвалою господарського суду Чернігівської області від 03.01.2013 року у справі №927/21/1б/13 про банкрутство підприємства-відповідача, до боржника (відповідача у даній справі) не застосовується індекс інфляції за весь час прострочення виконання ним грошового зобов'язання перед позивачем та 3% річних від простроченої суми, тому висновки судів першої та апеляційної інстанції про часткове задоволення позову є помилковими.

Колегія суддів Вищого господарського суду України, переглянувши у касаційному порядку постанову Київського апеляційного господарського суду від 26.06.2014 року та рішення господарського суду Чернігівської області від 14.04.2014 року на підставі встановлених фактичних обставин справи, вивчивши матеріали справи, перевіривши застосування судами попередніх інстанцій норм матеріального та процесуального права, обговоривши доводи касаційної скарги, вислухавши представників сторін, дійшла висновку про відсутність правових підстав для задоволення касаційної скарги, виходячи з такого.

Відповідно до частини 2 статті 509 ЦК України, зобов'язання виникають з підстав, встановлених статтею 11 цього Кодексу.

Статтею 11 ЦК України передбачено, що цивільні права та обов'язки виникають із дій осіб, що передбачені актами цивільного законодавства, а також із дій осіб, що не передбачені цими актами, але за аналогією породжують цивільні права та обов'язки. Підставами виникнення цивільних прав та обов'язків, зокрема, є договори та інші правочини.

Згідно зі статтею 526 ЦК України, зобов'язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться. Аналогічна правова норма передбачена частиною 1 статті 193 Господарського кодексу України (далі - ГК України).

Відповідно до статті 599 ЦК України, зобов'язання припиняється виконанням, проведеним належним чином.

Згідно зі статтями 610, 611 ЦК України, порушенням зобов'язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов'язання (неналежне виконання). У разі порушення зобов'язання настають правові наслідки, встановлені договором або законом.

Статтею 625 ЦК України передбачено, що боржник не звільняється від відповідальності за неможливість виконання ним грошового зобов'язання. Боржник, який прострочив виконання грошового зобов'язання, на вимогу кредитора зобов'язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.

Отже, передбачені частиною 2 статті 625 ЦК України наслідки прострочення виконання боржником грошового зобов'язання у вигляді відшкодування інфляційних втрат та 3% річних, що нараховуються на суму основного боргу, є способом захисту майнового права та інтересу кредитора, що полягає у відшкодуванні матеріальних втрат від знецінення грошових коштів внаслідок інфляційних процесів та отриманні компенсації (плати) від боржника за користування грошовими коштами, що підлягають до сплати кредиторові.

При цьому, наявність судового рішення про задоволення вимог кредитора, яке не виконано боржником, не припиняє правовідносин сторін та не звільняє боржника від відповідальності за невиконання грошового зобов'язання, тому кредитор не позбавлений права на отримання сум, передбачених статтею 625 ЦК України.

Така правова позиція викладена у Постановах Верховного Суду України №10/25 від 20.12.2010 року, №12/207 від 14.11.2011 року, №37/64 від 23.01.2012 року.

Статтями 256, 257 ЦК України передбачено, що позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу. Загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки.

Згідно з частиною 3 статті 267 ЦК України, позовна давність застосовується судом лише за заявою сторони у спорі, зробленою до винесення ним рішення.

Відповідно до частини 1 статті 33 та частини 2 статті 34 ГПК України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень. Обставини справи, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватись іншими засобами доказування.

Як вбачається з матеріалів справи та встановлено судами попередніх інстанцій, рішенням господарського суду Чернігівської області від 06.12.2007 року у справі №2/223(4/34/2(12/184-10293/21), залишеним без змін судами апеляційної та касаційної інстанцій, задоволено позовні вимоги ВАТ "Укрнафта", правонаступником якого є ПАТ "Укрнафта" в особі Нафтогазовидобувного управління "Полтаванафтогаз", стягнено з ВАТ "Чернігівгаз", правонаступником якого є ПАТ по газопостачанню та газифікації "Чернігівгаз", на користь позивача 5 882 860, 84 грн. основного боргу (як курсової різниці валют відносно до моменту поставки газу кредитором боржнику у 1997 - 1998 роках), 3 016 197, 51 грн. інфляційних втрат, 940 935, 38 грн. 3% річних, 1 700 грн. державного мита та 118 грн. витрат на інформаційно-технічне забезпечення судового процесу; 16.07.2008 року господарським судом Чернігівської області видано наказ на виконання зазначеного рішення суду, який пред'явлено до виконання (а.с. 12-13, 14, 61-63, 64-66).

Як вбачається з матеріалів справи та встановлено судами, ухвалою господарського суду Чернігівської області від 27.12.2013 року виконання рішення господарського суду від 06.12.2007 року у справі №2/223(4/34/2(12/184-10293/21) розстрочено на 84 місяці, починаючи з січня 2014 року, зі стягненням з боржника (відповідача у даній справі) щомісячно 117 142, 78 грн., а в останній місяць строку - 117 142, 99 грн. (а.с. 32 - 33).

Суди встановили, що на виконання зазначеної ухвали про розстрочення виконання рішення господарського суду про стягнення з відповідача заборгованості, у січні 2014 року відповідачем сплачено на користь позивача 117 142, 78 грн., що підтверджується платіжним дорученням №656 від 28.01.2014 року (а.с. 29).

Також суди встановили обставини надання відповідачем на підтвердження факту погашення заборгованості перед позивачем копій платіжних доручень №1353 від 24.02.2014 року та №2032 від 26.03.2014 року про перерахування за кожним із них на користь позивача 117 142, 78 грн., однак, зазначені платіжні документи не взято судом до уваги, як докази у справі, так як вони не стосуються предмета спору, оскільки оплата була проведена після періоду, за який позивачем нараховані спірні суми інфляційних втрат та 3% річних (а.с. 30, 31).

Судами встановлено, що прострочення виконання грошового зобов'язання відповідачем стало підставою для нарахування позивачем на суму основного боргу в розмірі 5 882 860, 84 грн., стягненого з відповідача за рішенням господарського суду від 06.12.2007 року у справі №2/223(4/34/2(12/184-10293/21), інфляційних втрат на суму 237 410, 46 грн. та 3% річних на суму 529 941, 01 грн. за період з 01.02.2011 року по 31.01.2014 року, всього на суму 767 351, 47 грн., та звернення до суду з позовом про стягнення зазначених грошових коштів з боржника (відповідача) (а.с. 2-18).

Розглянувши позовні вимоги, суд першої інстанції дійшов висновку, що нарахування позивачем інфляційних втрат та 3% річних на суму основного боргу в розмірі 5 882 860, 84 грн., виконання якого прострочив відповідач, відповідає положенням частини 2 статті 625 ЦК України. Однак, встановивши обставини пропуску позивачем строку позовної давності для пред'явлення позову в частині стягнення з відповідача інфляційних втрат та 3% річних, нарахованих поза межами трирічного строку, останнім днем якого є день звернення позивача до суду з позовом шляхом направлення поштового відправлення на адресу господарського суду Чернігівської області 07.03.2014 року, встановивши факт подання відповідачем заяви про застосування наслідків спливу позовної давності за вимогами позивача щодо стягнення інфляційних втрат та 3% річних за лютий та початок березня 2011 року, а також обставини неврахування позивачем при розрахунку факту перерахування відповідачем у січні 2014 року в рахунок погашення боргу грошових коштів в розмірі 117 142, 78 грн., суд першої інстанції, здійснив власний арифметичний перерахунок суми позовних вимог та дійшов висновку про часткове задоволення позову (а.с. 74-79).

При цьому, судом першої інстанції спростовано доводи відповідача про безпідставність нарахування позивачем сум інфляційних втрат та 3% річних на суму грошового зобов'язання, виконання якого прострочив відповідач, з посиланням на положення частини 3 статті 19 Закону України "Про відновлення платоспроможності божника або визнання його банкрутом" (в редакції Закону України №4212-VІ від 22.12.2011 року), якою передбачено правові наслідки введення мораторію на задоволення вимог кредиторів боржника у справі про банкрутство, оскільки дана норма поширюється на боржників, провадження у справі про банкрутство порушено після 19.01.2013 року.

Місцевий господарський суд встановив, що провадження у справі про банкрутство підприємства-відповідача порушено ухвалою суду від 03.01.2013 року та здійснюється згідно з положеннями Закону України "Про відновлення платоспроможності божника або визнання його банкрутом" в редакції до набрання чинності Законом України №4212-VІ від 22.12.2011 року, що мало місце 19.01.2013 року, при цьому, статтею 12 Закону про банкрутство в редакції до 19.01.2013 року не встановлено заборони на нарахування боржнику в період дії мораторію на задоволення вимог кредиторів інфляційних втрат та 3% річних в порядку частини 2 статті 625 ЦК України.

Також суд першої інстанції відхилив доводи відповідача про відсутність його вини у простроченні виконання грошового зобов'язання перед позивачем з підстав зупинення виконавчих проваджень та заходів примусового виконання рішень щодо підприємств паливно-енергетичного комплексу зі стягнення заборгованості, яка виникла до 01.01.2013 року, з посиланням на норми Закону України "Про заходи, спрямовані на стале функціонування підприємств паливно-енергетичного комплексу", зазначивши про те, що такі доводи не узгоджуються з положеннями частини 2 статті 218 ГК України, оскільки відповідач міг в добровільному порядку виконувати прийняті зобов'язання.

Суд першої інстанції не взяв до уваги заперечення відповідача щодо обґрунтованості нарахування позивачем інфляційних втрат та 3% річних за умов розстрочки виконання рішення господарського суду про стягнення з відповідача суми боргу відповідно до ухвали суду від 27.12.2013 року та зазначив про те, що наявність судового рішення, в тому числі якщо його виконання розстрочене ухвалою суду, не припиняє грошового зобов'язання боржника та не виключає його відповідальності перед кредитором за порушення строків розрахунків.

Також місцевим господарським судом відхилено доводи відповідача про безпідставність нарахування 3% річних з посиланням на порушення провадження у справі №927/21/1б/13 про банкрутство відповідача 03.01.2013 року, оскільки таке провадження припинено ухвалою суду від 28.01.2014 року у зв'язку з виконанням боржником усіх зобов'язань перед ініціюючим кредитором у справі про банкрутство на момент підготовчого судового засідання, яке здійснювалось за Законом, в редакції до внесення змін Законом України №4212-VІ від 22.12.2011 року (а.с. 36, 24).

Переглянувши справу в повному обсязі, апеляційний суд погодився з висновками суду першої інстанції за результатами розгляду спору по суті та не знайшов правових підстав для зміни чи скасування прийнятого у справі рішення від 14.04.2014 року.

При цьому, апеляційний суд зазначив про те, що включення відповідача в реєстр підприємств паливно-енергетичного комплексу, які беруть участь у процедурі погашення заборгованості згідно Закону України "Про заходи, спрямовані на стале функціонування підприємств паливно-енергетичного комплексу", не є достатньою підставою для відмови в позові щодо стягнення сум інфляційних втрат та 3% річних, нарахованих за час прострочення виконання боржником (відповідачем) грошового зобов'язання перед позивачем.

Колегія суддів Вищого господарського суду України погоджується з висновками судів попередніх інстанцій про часткове задоволення позовних вимог та зазначає про те, що кредитор вправі звернутися до суду за захистом свого права, якщо грошове зобов'язання не виконується і після вирішення судом питання про стягнення основного боргу, оскільки відповідно до статті 599 ЦК України та статті 202 ГК України зобов'язання припиняється виконанням, проведеним належним чином, тому в разі невиконання боржником грошового зобов'язання після ухвалення рішення про повернення боргу, правомірними є вимоги кредитора про застосування до боржника відповідальності за порушення основного грошового зобов'язання, передбаченої частиною 2 статті 625 ЦК України. З такими висновками погодився Верховний суд України у Постановах №10/25 від 20.12.2010 року, №12/207 від 14.11.2011 року, №37/64 від 23.01.2012 року.

Доводи скаржника про незаконність стягнення з відповідача, який перебуває в процедурі банкрутства, інфляційних втрат та 3% річних з посиланням на дію мораторію на задоволення вимог кредиторів боржника згідно статті 19 Закону України "Про відновлення платоспроможності божника або визнання його банкрутом" (в редакції Закону України №4212-VІ від 22.12.2011 року), колегія суддів касаційного суду вважає необґрунтованими, оскільки судами встановлено, що провадження у справі про банкрутство підприємства-відповідача порушено ухвалою господарського суду Чернігівської області від 03.01.2013 року у справі №927/21/1б/13, тобто до набрання чинності Законом про банкрутство в редакції Закону України №4212-VІ від 22.12.2011 року, що мало місце 19.01.2013 року, тому при вирішенні питання про підставність нарахування позивачем спірних сум інфляційних втрат та 3% річних, що відповідають ціні позову у даній справі, необхідно виходити з положень статті 12 Закону України "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом" (в редакції, чинній до 19.01.2013 року), якими не передбачалося зупинення нарахування суб'єкту господарювання, щодо якого порушено справу про банкрутство, інфляційних втрат та 3% річних на підставі частини 2 статті 625 ЦК України в період дії мораторію на задоволення вимог кредиторів.

Також, колегія суддів Вищого господарського суду України зазначає, що інфляційні втрати та 3% річних, нараховані боржнику відповідно до статті 625 ЦК України, за своєю правовою природою не є штрафними санкціями, оскільки інфляційні втрати пов'язані з інфляційними процесами в державі та є компенсацією за понесені збитки, спричинені знеціненням грошових коштів, а 3% річних є платою за користування коштами, що не були своєчасно сплачені боржником. З такими висновками погодився Верховний Суд України у Постанові №06/212 від 16.05.2006 року.

З огляду обставини, встановлені судами першої та апеляційної інстанцій, та вірне застосування ними норм матеріального та процесуального права при розгляді даної справи, колегія суддів Вищого господарського суду України не вбачає підстав для скасування оскаржуваних судових рішень.

Доводи відповідача за змістом касаційної скарги про неналежну оцінку судами обставин справи з посиланням на докази, прийняті до уваги судами першої та апеляційної інстанцій та спростовані судами, зводяться до намагання переконати касаційний суд здійснити переоцінку доказів, що виходить за межі повноважень суду касаційної інстанції відповідно до статті 1117 ГПК України, а отже, такі доводи є необґрунтованими.

На підставі викладеного та керуючись статтями 1115, 1117, 1119 - 11111 Господарського процесуального кодексу України, Вищий господарський суд України,

ПОСТАНОВИВ:

1. Касаційну скаргу Публічного акціонерного товариства по газопостачанню та газифікації "Чернігівгаз" залишити без задоволення.

2. Постанову Київського апеляційного господарського суду від 26.06.2014 року та рішення господарського суду Чернігівської області від 14.04.2014 року у справі №927/306/14 залишити без змін.

Головуючий Н.Г. Ткаченко

Судді Л.Й. Катеринчук

С.В. Куровський